Станівська ЗОШ
І-ІІІ ступенів
Конспект відкритого уроку з
української літератури
|
Лірика Т.Г. Шевченка крізь призму кохання
|
Підготував вчитель
української мови та літератури
Роднікова Н. В.
Тема
Лірика Т.Г. Шевченка крізь призму кохання
Мета уроку
Навчальна :
удосконалювати
вміння висловлювати власну думку щодо інтимної поезії Т.Г.Шевченка, а також
його особистого життя;
сприяти
розвитку вмінь давати особистісну оцінку
прочитаному на основі читацьких вражень та авторської позиції.
Розвиваюча:
сприяти
вмінню спілкуватися в парах, розвивати навички висловлювати власні думки, чітко
та послідовно;
удосконалювати
прийоми самостійного здобуття нових знань, активізувати роботу в умовах пошуку,
дослідження; розвивати активність пізнавальних процесів учнів;
виховна:
виховувати
усвідомлення того, що любов – найвеличніше із людських почуттів, яке необхідно
берегти й цінувати в житті кожній людині.
Цілі уроку:
учні повинні знати:
-
факти з особистого життя Т.Г.
Шевченка;
-
ідейно-художній зміст поезій;
-
створювати паспорт літературного твору;
учні повинні вміти:
-
виразно читати поезії;
-
висловлювати судження з приводу почутого
й прочитаного;
-
досліджувати проблеми, міркувати.
Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу
Форма
проведення: усний журнал.
Методи й форми роботи:
розповідь учителя, презентація
випереджувальних завдань-досліджень, бесіда, робота в парах, ,
незакінчене речення.
Обладнання:
ноутбук, мультимедійний екран, підручники, зошити, портрети
Т.Г.
Шевченка та його коханих жінок.
Випереджувальні завдання:
1.
Підготуватися до декламування інтимної лірики Т.Шевченка.
2. Iнсценізація окремих творів.
Проблемне питання:Чому Шевченко, який
так прагнув одружитися,створити родину ,не зумів зазнати родинного щастя?
План
уроку:
1.Народознавча основа любовних поезій
Т.Шевченка.
2.Світлий ангел дитинства-втрачене
кохання(Коваленко)
3.Нерозділене кохання (Г.Закревська)
4Гостра душевна драма(В.Рєпніна)
5.Кохання без взаємності.(К.Піунова)
6.Біль і розчарування останніх років(Л.Полусмакова)
Хід уроку
І. Орієнтація, мотивація діяльності:
Слово вчителя. Розмова наша сьогодні піде про
почуття, про яке здебільшого мовчать, а коли
говорять, - то напівголосно. На світі не знайдеться людини, яка б не
була байдужою до нього, не пережила його
солодких і гірких мук.
Любов …
Кохання... Такі хвилюючі слова. Скільки навівають вони думок, переживань. Що ж
означає любити? У вас усе попереду, і кожен знайде відповідь на це питання у
своєму серці. А сьогодні ми звернемося до поезій Шевченка, які являють собою
«тихе зітхання», «незагоєні рани», «невтишні жалі», завмерле в серці кохання».
1. Повідомлення теми уроку, мети, цілей уроку.
Слово вчителя.
Про
кохання Тараса Шевченка написано чимало,
але, певна річ, далеко не все сказано. Автор шукав у коханні жіночий ідеал,
прагнучи виходу з самотності особистої та суспільної.
Отже, тема нашого уроку «Лірика Шевченка крізь
призму кохання»
2. Визначення очікуваних результатів.
Тарас
Шевченко ще й тонкий лірик. Вічна тема кохання знайшла яскраве втілення в його поезії та житті автора.
Отже, протягом уроку ми будемо працювати над
проблемним питанням:
Проблемне питання
Чому Шевченко ,який так прагнув
одружитися,створити родину ,не зумів зазнати родинного щастя?
4. План уроку.
1.
Світлий ангел дитинства – втрачене кохання (Коваленко).
2.
Нерозділене кохання (Закревська, )
3. Гостра
душевна драма (Репніна)
4.
Кохання без взаємності (Піунова)
5. Біль
і розчарування останніх років життя.(Лукерія )
Слово
вчителя:
1. Т.
Шевченко мав свій ідеал жінки, кохав і був коханий. Про це він писав у баладах,
віршах та поемах. Світ щирого кохання в «Кобзарі» тісно пов'язаний з релігійною мораллю, яка,
освячуючи подружню вірність, засуджує зраду, розбещеність. Ліричний герой
поезії « Коло гаю в чистім полі» Іван отруєний дівчатами – сестрами, тому що «
лицявся то з тією, то з другою любо».(поезію читає-Пехньо)
Інтимна лірика Шевченка дуже нагадує українську народну пісню не лише за
формою, а й за змістом. Поет розумів кохання як джерело радості і піднесення
(згадаймо вірш « Мені тринадцяти минало», коли дівчина поцілувала підлітка і
для того «неначе сонце засіяло». І навпаки – життя, прожите не в парі з милою
дружиною, - нещасливе. Героїня поезії « Ой одна, я одна» (Роман В.) скрушно визнає, що «зросла – не
кохалась», і це так прикро:
Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить
Самобутність любовних віршів Шевченка – в оспівуванні дівочої цнотливості,
високої моральності. Дівчина з поезії «Зацвіла
в долині» (Йовбак) на щебетання
пташечки вийшла з хати, а їй на зустріч – «козак молоденький». Юна пара розмовляє, любо співає і дарує одне одному невинні
поцілунки. Висновок поета логічний: « Якого ж ми раю у Бога благаєм?».
Робота в зошитах:
Літературний паспорт поезії «Зацвіла в долині»
Поезія « І широкую долину» побудована у формі
спогадів молодої розлученої пари. Три етапи цієї долі: «снилось-говорилось»,
«не побрались» - помарніли обоє». І наслідок: « Не живем, а тільки ходим».
За принципом художнього паралелізму побудована поезія « Не тополю високою».
Жінка – одинока тополя – струнка самотня дівчина; вітри шмагають тополю – доля
кривдить - чорнобриву, народжену для
любові. Так судилося дівчині весь вік
продівувати, ні з ким не кохаючись.
Особливе місце в інтимній ліриці Т. Шевченка займають автобіографічні
вірші: «Г.З.», « І станем гнучким, і красою», «Ми в купочці колись росли».
Елементи інтимної лірики ми маємо і в епічних творах, наприклад у поемі
«Гайдамаки», де описується зворушлива історія кохання Яреми та Оксани.
Отже, інтимна лірика Т.
Шевченка – це світ щирого кохання, що знаходить свої витоки у релігійній
моралі, яка втілює подружню вірність, осуджує зраду, розбещеність і в
українській народній пісні. Поет розумів кохання як джерело радості, він мав свій ідеал жінки,
але на жаль, не зумів зазнати особистого щастя. Його ідеал кохання – це
передовсім однолюбство, щирість і
відданість у почуттях
2)
Кохання в житті Шевченка – чи не найболючіша сторінка його долі, бо не мав
він сімейного щастя, родинного тепла, хатинки, обсадженої садочком, люблячої
дружини , не було й діточок. Не судилося. За своє життя він
закохувався багато разів. Любили й його, але кожного разу щось ставало на
перешкоді одруженню. Перше кохання, мабуть, найсильніше, обірвав пан
Енгельгард, забравши з собою Тараса-козачка у далекі мандри світом, а його
кохану - Оксану Коваленко, у січні 1840 року видавши
заміж за кріпака К.М.Сороку. так що коли Шевченко отримав нарешті волю і
повернувся в свою Кирилівку, вона вже була заміжньою жінкою. Шевченко ж зберіг
її образ на все життя і не раз відтворював у поезіях.
Він закривав
очі і знову бачив її, як живу, - чорнобриву,
кучеряву, у вінку з волошок, коли
вона витирала хусточкою його щ дитячі
сльози, які виступали на очах від
щастя, що з ним поруч його Оксана.
Вона дарувала йому ласку,
зігрівала осиротіле серце і вчила мови
кохання, що не потребувала
слів...
Першій музі геніального поета –
Оксані – Тарас Шевченко
присвятив послу “Мар’яна –
черниця”, саме про неї, по-дитячому світлу
казково незабутню згадував у
поезіях “Три літа”, “М.К.” (“Ми в купочці колись росли)-----(Читає Роман)
Дорогим іменем першого кохання Шевченко
називав героїв своїх
творів. І ми побачимо як згодом
цей жіночий тип фатально буде подобатись
Шевченкові в жінках, змушуючи
його шукати в них ту, “справжню” –
подругу, дружину, порадницю, якою
в дитинстві ввижалась йому Оксана.
Оксана Коваленко після неминучої
розлуки, думається, жила просто,
природно. По-земному буденно й
щасливо: стала на рушник із кріпаком.
Виростила дітей.
Вітер
в гаї нагинає
Лозу
і тополю,
Лама
дуба, котить полем
Перекотиполе.
Так
і доля: того лама,
Того
нагинає;
Мене
котить, а де спинить,
І
сама не знає –
У якому краю
мене заховають,
Де я прихилюся,
навіки засну.
Коли нема
щастя, нема талану,
Нема кого й
кинуть, ніхто й не згадає,
Не скаже хоть
на сміх: “Нехай спочиває;
Тільки його й долі, що рано заснув”.
Чи правда,
Оксано? Чужа чорнобрива!
І ти не згадаєш
того сироту,
Що в сірій
свитині, бувало, щасливий,
Як побачить
диво – твою красоту.
Кого ти без
мови, без слова навчила
Очима, душею,
серцем розмовлять.
З ким ти
усміхалась, плакала, журилась,
Кому ти любила
Петруся співать...
С.Петербург
Ноября
22, 1841 року
3). Інтимна лірика не буває безіменною. Звернемося до
біографії
поета. Навчаючись в Академії, вже
прославленим автором “Кобзаря”,
портретистом їде Шевченко в рідну
Україну. Тут 29 червня 1843 року він
зустрічає на балу Ганну
Закревську. В цій жінці Тарас побачив
одухотворений образ. До цього вже
зовсім не думав про шлюб. А тепер з’являється в поета те характерне для нього і
вже незмінне упродовж усього життя бажання мати свою родину, свій дім, дружину,
тихий і надійний захисток. Це бажання невдовзі переростає в гостру душевну
потребу.
Отже, Ганна Закревська. Та, що,
на жаль, була дружиною іншого.
(Входить
Ганна Закревська (одягнена у
сукню тієї епохи чи, хоча б, у
розкішному
намисті, з накинутою на плечі
шалю). Ледь поправляє на дошці свій
портрет, намальований Шевченком.
Звучить “Місячна соната” Бетховена).
Закревська. Перед моїм портретом зупиняються
і довго стоять люди, навіть
ті, які нічого не знають про
історію кохання Шевченка, бо мої очі
невідступно переслідують їх. Для
мене зустріч з Тарасом була щасливою,
прозорою миттю. Він так красиво і
ніжно виявляв свої почуття.
Слово вчителя;
Шевченко не любив друкувати на
віршах посвят жінкам. Таких посвят є лише
декілька. Вірш “Якби зустрілися
ми знову”, та поезія, схована під вдома
літерами – Г.З. Отож, Ганні
Закревській,
Тарас Шевченко “Г.З.”
Немає гірш, як в неволі
к в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе воленько моя
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою,
Так як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за...
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману. Слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодї,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою.
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними – голубими
І досі гаруєш
Людські душі? Чи ще й досі
Дивуються всує
На стан гнучкий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько – тихо,
Щоб ніхто і не побачив...
Тай більш нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся Богу.
(Входить
Ганна Закревська (одягнена у сукню тієї епохи чи, хоча б, у розкішному
намисті, з накинутою на плечі шалю). Ледь поправляє на дошці свій
портрет, намальований Шевченком. Звучить “Місячна соната” Бетховена).
Закревська. Перед моїм портретом зупиняються і довго стоять люди, навіть
ті, які нічого не знають про історію кохання Шевченка, бо мої очі
невідступно переслідують їх. Для мене зустріч з Тарасом була щасливою,
прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття.
(Шевченко і
Закревська стають поруч, але обернені спинами одне до
одного, наче
якась перешкода не дає їм бути разом).
Читають на фоні
музики).
Шевченко.
Якби зустрілися ми знову,
Чи злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Закревська:
Ніякого. І не пізнала б,
А може б, потім нагадала,
Сказавши “Снилося дурній”.
Шевченко:
А я зрадів би, моє диво!
Моя т доле чорнобрива.
Закревська.
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихе.
Шевченко.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми – водою розлилось
Колишнєє святеє диво
У 1844-1845
роках юний геній був дуже закоханий у Ганну Закревську, молоду дружину
поміщика, полковника у відставці П.О. Закревського. Шевченко познайомився з
подружжям у червні 1843 р., не раз бував у їхньому маєтку Березовій Рудці на
Полтавщині, намалював їхній портрет, а самій Ганні уже значно пізніше присвятив
чимало творів.
4)
А ми йдемо далі шляхами Кобзар. Доля готувала йому нову
зустріч з жінкою, якій у
листопаді 1843 Шевченко адресує такі рядки:
“О добрый ангел! Молюсь й плачу
перед тобою. Ты утвердила во мне веру в
существование святых на земле”.
Ця жінка – княжна Варвара Миколаївна
Рєпніна, їй було 35, коли вона
познайомилась з 29-літнім Шевченком.
Яготинська красуня, розумниця з
широким світоглядом, що жила молитвами і
пристрастями. Нещасливиця в
особистому житті, прекрасна і добра душа,
овіяна серпанком великої поезії,
- такою була нова знайома Шевченка, яку
він зустрів в Яготині і яка
одразу ж палко покохала поета.
Кохання
ж Варвари Рєпніної, правнучки гетьмана К. Розумовського, мабуть,варто вважати
нерозділеним. Якби Тарас любив, могло все скластися по-іншому. Проте
ім’я цієї дівчини огорнуте легендами. Розповідається, наприклад, що проти шлюбу
Варвари і Тараса виступила мати княжни, поглумилася над почуттями Шевченка, заявивши,
що не буде голуба дворянська кров мішатися з чорною мужицькою. В іншій легенді
йдеться про те, що, усвідомивши неможливість одруження, Варвара подарувала
Тарасу Біблію і сказала: “Люди розлучають нас, але Бог повінчає як не на цьому,
так на тому світі.” У зв’язку з такими словами і трактується думка, що ні
Варвара, ні Тарас так і не одружилися з іншими.
(Під звуки вальсу входить В. Рєпніна, підходить до свого портрета,
пильно
придивляється, далі підходить до столу, запалює свічку, пише,
замислюється.)
Відтворити
тогочасну епоху допоможуть елементи
костюма. У Рєпіної –
довга сукня,
комірець з мережива, зачіска та (реквізит – чорнильниця,
перо).
Рєпніна. Я чекала його любові виглядала
її, що ось завтра, ось-ось він
прийде і скаже все.
- Все, Я була слабкою жінкою, яка
так хотіла любові, а він... Він іноді
відповідав мені теплим почуттям,
але пристрасним – ніколи. (Княжна знову
бере перо, пише).
Слово
вчителя. Поет замкнувся в собі й мовчав. Сповідь княжни його збентежила. Він
щиро оточив її німбом святості, готовий був молитися на неї, на цю дивну
аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Його почуття не
було тим, чим було почуття княжни
до нього.
Поет не відповів на її почуття, а
Варвара була б пішла і на край світу
за своїм коханим. На все життя
вона залишається справжнім і вірним
другом, ангелом-охоронителем
Тараса.
Т.Г.Шевченко присвятив В.Репненій
поемі »Тризна»
5)
Узимку 1854-1855 р. Шевченкові
знов зблиснула зірка кохання – й
закотилася. Йдеться про дружину
коменданта Новопетровської фортеці,
матір трьох дітей – Агату Уставу.
Поет захопився нею безтямно,
відчайдушно. А скільки і яких
високих мрій було виткано в душі! Агата
Ускова довго здавалася йому вищою
досконалістю.
Шевченко. (Про Агату Ускову) Ця
найпрекрасніша жінка для мене –
справжня благодать Божа. Це одна єдина істота, якою я захоплююся аж .
Отже, я більш або менш щасливий.
Що за чудова, дивна істота
непорочна жінка! Я покохав її високою
чистою любов’ю, - всім серцем і всією
вдячною моєю душею.
6)
Вирвавшись із осоружної фортеці, поет мріє якомога швидше
потрапити до Петербурга. Та доля
на цілих п’ять місяців міцно пов’язує
його з Нижнім Новгородом.
Там Шевченко освідчується в
коханні 15-річній актрисі Катерині Піуновій,
не зважаючи на 28 років різниці між ними.
Генії бувають
наївні, як діти. Шевченкові в жінці більше важила почуттєвість, чуйність,
вроджена доброта, ніж інтелект, такт. Поет спілкувався з жінками високої
освіти, доброго виховання, а вибирав із середовища, з якого сам вийшов. Чи міг
він у такому випадку бути щасливим? Навряд. Якщо він пропонував руку і серце
дворянці, то завжди на перешкоді ставали її рідні.. Або ж просто вона сама ще
була занадто юною, нерозумною чи нерозуміючою, а може й ще неготовою
стати дружиною такої неординарної особистості, як Шевченко. То чи варто
осуджувати 15-літню Катерину Піунову, яка нібито принизила, використала дружбу
Шевченка з Щепкіним, пробиваючи собі шлях в актриси, і, врешті, відмовилася
вийти заміж. Розуміння, хто такий Шевченко, до неї, як і до більшості
сучасників поета, прийшло згодом: “Адже мені ще п’ятнадцяти років не було! Ну
що я тямила! Мені здавалося, що в Тарасові Григоровичу женихівського нічого не
було. Чоботи нашмаровані дьогтем, непокритий кожух,шапка смушева найпростіша, і
в патетичні хвилини Тараса Григоровича вона падала на підлогу в день до сотні
разів, так що коли б вона була скляна, то часто б розбивалася.»
.
Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким.
Світ широкий,
Людей чимало на землі...
А доведеться одниким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
...Ні, треба одружитись
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині. Пшениця, жито
На добрім сіялись лану,
А люде так собі пожнуть
І скажуть: “Десь його убито,
Сердешного, на чудині...
О горе, горенько мені!
7-сторінка
Останнім коханням Т.Шевченка стала Ликера Полусмакова. Шевченко вхопився за рятівну думку-збудувати
з цією кріпачкою своє родинне щастя
Ця любов обернулася моральною
трагедією для поета. Вибір знову був невдалий – вільнонаймана
служниця петербургського дворянина О.Макарова Ликера не вкладалася в
рамки жінки-невільниці. Це був пустоцвіт, пристосуванка, дівчина-метелик, який
сам не знає, куди летить і чого хоче. Вона напевно й близько не уявляла, з ким
звела її доля.
Вітрогонка,
вихована в умовах, коли пани дбали про красиву покоївку, а не про її мораль,
Ликера жила за законами столичної
прислуги.
Ось Ликері не
сподобалося, коли дізналася, що Шевченкова сестра проста селючка і ходить в
національному одязі.
Ось, коли
Шевченко передав нареченій “Граматику” і хрест, другий вибрик: “Взявши хрест,
Ликерія спитала, що він коштує, а потім питає: “Де ж проба?” другим разом,
приїхавши до нас, Шевченко дав Ликері букет з польових квіток. За кілька хвилин
той букет валявся біля рундука. Коли ж Шевченко найняв нареченій квартиру,
забагла наймички... Але Тарас Григорович був настільки засліплений любов’ю, що
й слухати не хотів найкращих друзів, коли відмовляли побиратися з Ликерою: “Хоч
би і батько мій рідний встали з домовини, то я б і його не послухав”.”
Ликері
На
пам’ять 5 августа 1860 г.
Моя
ти любо!Мій ти друже!
Не
ймуть нам віри без хреста,
Не
ймуть нам віри без попа
Раби!
Невольники недужі!
Заснули,
мов свиня в калюжі,
В
святій неволі! Мій ти друже,
Моя
ти любо! Не хрестись,
І
не кленись, і не молись
Нікому
в світі! Збрешуть люде,
І
візантійський Саваоф
Одурить!
Не одурить бог,
Карать
і миловать не буде:
Ми
не раби його – ми люде!
Моя
ти любо! Усміхнись,
І
вольную святую душу,
І
руку вольную, мій друже,
Подай
мені. То перейти
І
він поможе нам калюжу,
Поможе
й лихо донести,
І
поховать лихе дебеле
В
хатині тихій і веселій.
Є й інша версія
розриву: Шевченко готувався до весілля, справив Ликері якнайкращий і
наймодніший одяг, купив перстені для шлюбу, а вона навідріз відмовилася
виходити заміж, ще й жорстоко висміяла Тараса Григоровича.
Розрив
з останньою коханою боляче вразив Шевченка, надломив його морально
та фізично.
Л.
Поставлю хату і
кімнату,
Садок-райочок
насаджу.
Посиджу
я і походжу
В
своїй маленькій благодаті.
Та
в однині-самотині
В
садочку буду спочивати.
Присняться
діточки мені,
Веселая
присниться мати,
Давнє-колишній
та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха...
Запалиш рай мій самотний.
(27 сентября 1860. С.-Петербург)
Бог
їй суддя. Та за життя вона й сама, мабуть, не раз каялася, що так зробила, що
послухала співчувальників, які шепотіли: “Ти молода, вільна, гарна, а він
старий, каторжник, проти царя”. У шлюбі з Яковлевим (чи то перукарем, чи
різником, торгівцем м’ясом) вона щасливою не була. Чоловік пив, бив, кожного
року народжувалая дитина. Коли ж сини й дочки підросли, Ликера пішки прийшла з
Петербурга в Канів. Кожного дня вдосвіта ходила на Чернечу гору, молилася, плакала,
просила: “Прости мене, Тарасе»
Уривок з фільму (26 хв. «Не молися за
мене»)
Підсумок уроку:
Інтерактивний метод «Незакінчене речення …»
Оцінювання.
Домашнє завдання
0 коментарі:
Дописати коментар